“Нельзя обойти молчанієм одно немаловажноє повидимому обстоятельство, предварившеє прибытіє Стефана Панковича (1867 г.). Незадолго до єго прибытія, начала распространятися на Угорской Руси небольшая брошюра «Сліпца Григорія Ширяєва». Хотя і до тих пор нікоторым образованнійшым людям были извістны православныя сочиненія, как-то: Ѳеофана Прокоповича, догматика Макарія, і проч., но «Сліпець» переходил із рук в руки, і особенно у молодежи произвел фурор. Тогдашнеє єпархіальноє містоблюстительство сочло нужным запретити окружным письмом чтеніє Сліпца; даже особенно назначенныє люди были высылаємы для изловленія бідной брошюры. Тотчас явилися такія сужденія: відь мы прежде 1649 года принадлежали к лону православной церкви, і в этом году, на Тернавском провинціальном соборі, наши предки, принуждаемыє обстоятельствами, приняли унію без відома простонародія, которому никто не осмілился объяснити і до сего дня, что он измінил вірі православной.”
“Положеніе угорских русских под управленіем Стефана Панковича, єпископа мукачевскаго”
Священик Иоанн Сильвай, с. Турья Быстра, 1882 год.
Святыє Меѳодій і Константин, в схимі Кирилл, родныє братья, єпископы Моравскіє, жили в IX вікі і родились в городі Солуні от іменитых родителей. Не без особого Промысла Божія они воспріяли іноческій чин, для которого старшій із братьєв—Меѳодій оставил высокій сан воєводы і областного правителя, а младшій—Константин-Кирилл, воспитанный с імператором Михаилом III (842-866) і за необыкновенную мудрость прозванный философом, єще с юных літ пренебрег всіми почестями і благами, єго ожидавшими при Византійском дворі. Но вскорі, взысканныє із уєдиненної Олимпійскої обители на трудный подвиг Апостольства, Св. Константин-Кирилл сначала один открыл великоє служеніє своє у Сарацин, на берегах єфрата, а потом вмісті с Св. Меѳодієм проповідывав Св. євангеліє у Козар. Наконец, святыє братья явились для утвержденія Церкви Христової і у соплеменных нам Славянских народов: Болгар, Моравов і Чехов, возвістив ім впервыє Слово Христово на родном ім языке. С этою святою цілью Преподобный Кирилл за ТЫСЯЧУ ЛІТ пред сим положил начало Славянскої грамотности ізобрітенієм Славянскої азбуки, ізвістної у нас і поныні под названієм Кириллицы; Святый-же Меѳодій, сначала при сотрудничестві мудрого Кирилла, а по преставленії єго, і один уже, перевел Священноє Писаніє Ветхого і Нового Завіта і Богослужебныя книги с Греческого на Славянскій язык, на котором на Русі, с принятія Святого Крещенія при Равноапостольном князі Владимірі в 988 году і до сего времени,
совершаєтся Богослуженіє і читаєтся Слово Божіє.
Память обоїх Просвітителей славян Славян совершаєтся Святою Православною Церковью в день преставленія Св. Меѳодія 11-го мая; сверх того, память
Св. Кирилла чтится єще особо 14-го Февраля в день єго преставленія.
В ПАМЯТЬ ТЫСЯЧЕЛІТІЯ СЛАВЯНСЬКОЇ ГРАМОТНОСТИ.
Изданіє сліпца Григорія Ширяева.
ТРОПАРЬ
Яко апостолов єдинонравнії і словенских стран учителіє, Кирилле і Мефодіє богомудрії, Владыку всіх молите, вся языки словенскія утвердити в православії і єдиномыслії, умирити мір, і спасти души наша. (служ. Преп. Меф. і Кир.)
КОНДАК
Священную двоїцу просвітителей наших почтим, божественных писаній преложенієм, істочник богопознанія нам істочивших, із него же даже до днесь неоскудно почерпающе, ублажаєм вас, Кірілле і Мефодіє, престолу Вышняго вредстоящих і тебі молящихся о душах наших. (служ. Преп. Меф. і Кир.)
БЛИЗКИМ СЕРДЦУ ЄДИНОПЛЕМЕННЫМ СЛАВЯНАМ
Тысячелітіє Славянскої грамотности, соєдиненноє с памятью Богомудрых Просвітителей Славян, Святых Кирилла і Мефодія, внушило мні мысль об ізданії к тому времени, драгоцінных для каждого Славянина, ізображеній благодатных первоучителей наших. В благодарноє чествованіє іх, представив уже по экземпляру этого первого в Россії ізданія во всі Россійскія учебныя заведенія і народныя училища, ныні спішу с таковым же всеусерднійшим приношенієм моїм і во всі училища єдиновірных нам братій. Да примут они сердечную лепту сліпца, в предзнаменовеніє неминуємого соєдиненія, разрозненної вражескими кознями, Славянскої семьи под знаменем Святых братьєв Солунских, Божественных подвижников Славянства, ревностных поборников Православія!…
Рисунок, ісполненный по мысли, мною переданной художнику, ізображаєт Святого Кирилла, держащим в шуйці хартію, с начертанными на оної буквами Славянскої азбуки, ім ізобрітенної і ізвістної у нас под названієм Кириллицы, заглавіє которой: «Начало премудрости страх Господень,» указываєт на высшую і истинную премудрость, состоящую в уразумінії закона Господня, — в десниці єго подъятоє Распятіє напоминаєт святую ціль ізобрітенія — прославленіє імени распятого Христа! Світый Мефодій держит на версях раскрытоє Святоє євангеліє от Іоанна: «В началі бі Слово,» которым так дивно объясняется правильноє чествованіє Православною Восточною Церковью єдиного Бога в Тройці покланяемого, і с которого ревностныє поборники Православія, Богомудрыє Солунскіє братья, провидя уже в IX вікі горделивоє отпаденіє Западної Церкви от Восточної, єдиної соборної Апостольскої, начали преложеніє Священного Писанія с Греческого языка на Славянскій. Как много способствовало оно (что і іміли цілію святыє перелагатели) к утвержденію христіанства (уже в нікоторых землях Славянских проповідуємого на непонятном для народа языкі Латинском єпископами), а в особенности к благонадежнійшему охраненію новообращаємых іми Славян от возникавшей єреси, в слідствіє проявлявшихся уже в то время властолюбивых замысломь Римских пап! Над благодатными просвітителями нашими, в виді явленія, Спаситель міра, єдиный Глава єдиної Православної, Восточної Церкви, благословляет вірных учеников Своїх на Апостольскій подвиг. Наконец радужная рамка, напоминающая ветхозавітноє примиреніє Всемогущого Творца с падшим созданієм своїм, как бы гласом Самого Господа і Божественных подвижников Славянства, взываєт к єдиномысленному соєдиненію в вірі і любви і братскому примиренію всіх Славянских племен, раз’єдененных врагами Православія. Эти враги православія і ныні, в годовщину драгоцінного для Славян тысячелітія, обнаруживая во всей наготі обычноє преслідованіє цілей своїх, затівали новыє козни к уловленію простодушных Славян, єще не попавших в антихристіанскія сіти папизма, лицемірно освященным Буллою Папы торжественным празднеством, устроєнным Римско-Католическим духовенством в память Святых Кирилла і Мефодія. іх же, — сих равноапостольных проповідников правыя Віры, как ізвістно із Четьих-Миней, ненавистники православія при жизни преслідовали за Православноє на родном языкі распространеніє Христова ученія между Славянамі, а по смерти, святотатственным уничтоженієм Богослужебных Славянских книг, трудами іх переведенных, і насильственным введенієм вновь Латинского Богослуженія, вмісто Славянского, — враждебно історгли із памяти Западных Славян ученіє родных апостолов іх, ученіє которых никогда не согласовалось с антихристіанскою латинскою пропагандою, состоящею в провозглашенії главою Церкви не Христа, а Римского Папы. — Хартії, украшающія рамку ізбранными із Св. Писанія текстами, напоминают, что всяк отвергающій ілі іскажающій слово Христово, во тьмі пребываєт!
Внизу ізображеній прилагаєтся краткоє жизнеописаніє Просвітителей Славян, с указанієм на знаменательность совпаденія начала славянскої грамотности. Преподобный Кирилл пред кончиною своєю (14 Февр. 869 г.) так пламенно молился, прося Господа Вседержителя: «Да сохранит он вірноє Своє стадо; да взбавит єго от бід і заблужденій; да соєденит всіх єдиномыслієм і єдинодушієм во Святої Вірі; да наставит на діла, єму угодныя і на правоє пониманіє Святого ученія; да защитит силою Всемогущей десницы Своєй!»
Будем вірить, возлюбленныє братья о Господі, что эта святая молитва Угодника Божія не останется тщетною пред Господом, что Господь сохранит вас непоколебимыми в Православії, і отторженных злокозненностію врагов от Церкви Православної братій наших, членов общей семьи нашей Славянскої, паки обратит в матернія нідра єя. Не оставим віры і в то, что і заблужденія папизма, по милости Всеблагого Господа, рано ілі поздно, разсіются, что заблужденія эти, порожденныя і развитыя в темныя времена невіденія народа, с постепенно возрастающим ныні просвіщенієм, совершенно раскроются і обличатся даже для людей мало образованных. Противорічіє Слову Божію, нравственно-религіозноє безобразіє і вред этих заблужденій так різки, что, прямо і вірно взглянув на них, нельзя не видіть этого каждому безпристрастному і здравомыслящему человіку.
Так: мы віруєм, ісповідуєм і учим, что Дух Святый от Отца ісходит (Іоан. 15, 8) Віруєм і ісповідуєм так, основываясь на ясных словах Спасителя — Сына Божія, Который совершенно знаєт Отца в Духа Святого, о Котором Он сказав нам: іже от Отца ісходит (Іоан. 15, 26). єсли говорится в євангелії, что Господь Спаситель дунул на учеников Своїх і сказав ін: пріїмите Дух Свят; то это не означаєт личного превічного ісхожденія Духа Святого от Сына, а здісь сообщаются дары Духа Святого. А сообщаются они Спасителем потому, что на Него, по человічеству єго, сошел Дух Святый на Іордані, в виді голубя; «пребысть на Нем (Іоан. 1, 32), і в сем отношенії, Дух Святый, ісполнившій Спасителя по єго человічеству, почиваєт в Нем і передаєтся ім, і мы вси от полноты ілі ісполненія єго пріємлем благодать возблагодать. (Іоан.1, 16), Сія віра наша об ісхожденії Духа Святого от Отца утверждена Вселенскими соборами, внесена в Символ, который св. Отцы соборов оградили анафемою, ілі отлученієм того, кто бы дерзнул ізмінить что либо в нем, убавить ілі прибавить. — Паписты не усомнились сділать в нем прибавленіє своє, і, невзирая на ясныя і опреділительныя слова Сына Божія, совершенно знающого Отца і Духа Святого, начали учить, что Дух Святый ісходит от Отца і Сына, і тім сами на себя навлекли отлученіє, соборами опреділенноє і возвіщенноє, сами, можно сказать, подвели себя под него, і таким образом породили важноє заблужденіє. Они хотят внести два начала в Святую Троіцу єдиноначальную, — Духу Святому приписывают два начала, Но єсли ісхожденіє Духа Святого от Отца совершенного єсть совершенно, то для чего ісхожденіє і от Сына? Вводя в Пресвятую Троїцю два начала, приписывая єго і Сыну Божію, по отнешенію к Духу Святому, они ізвращают тім і іскажают ученіє о сем святійшем предметі. єсли бы кто дерзнул ісказить ізображеніє царского лица на портреті, — был бы виновен против величія і чести лица царева: сколь же преступно своєвольноє і дерзновенноє іскаженіє ученія о лицах Пресвятыя Тройці! і єсли монофелизм, заблужденіє тонкоє і не так різкоє, сливающеє во Христі не єстества, а только єго волю Божескую і волю єго человіческую во єдино, Церковь, тщательно заботящаяся о чистоті віры, справедливо осудила і предала отлученію: не тім ли паче достойно сего это важноє заблужденіє, ізвращеніє ученія о Пресвятой Тройці,—против ясных слов Самого Господа!
Пійте от нея вси (Мат. 26, 17), віщаєт Спаситель о чаші святої євхаристії, І церковь Православная, вполні послушная і вірная гласу Господа Своєго, ісполняет это — даєт всім вірующим пить от чаши Христової, причащаться крови єго. Паписты дерзнули (нельзя довольно надивиться этої дерзости) учять іначе: ніт, говорят они, не всі, — только духовныє, а міряне не должны пить от чаши, не должны причащаться крови Христової, а принимать євхаристію под одним видом хліба—вкушать только тіло Христово. і, так, они лишают весь народ, милліоны душ этого безцінного сокровища і дара — питія от святої чаши крови Христовой! Но разві не за всіх Господь пролил кровь? Разві не всі іміють нужду в питії от нея? Господь Сам сказав о Себі: аще не сністе плоти Сына человіческого, не пієте крови єго, живота не імате в себі» (Іоан. 6, 53). Разві же народу не нужен живот вічный? Ніт, преблагій Господь за всіх пролил кровь Свою, і всі іміют нужду в питії єя. Потому Ов і говорит: пійте от нея вси (Мат. 26, 27). А папы говорят: ніт, не всі, — только доховныє, а не народ. — Какую великую і невыразимую обиду причиняют они этим бідному народу! Кромі того, что отнимают от него Слово Божіє, — этот світильник духовный, но і лишают крови Христовой! Лишеніє большеє всіх внішних лишеній, обида — больше всіх обид, вопіющая обида! Эта животворящая кровь Христова, которую они отнимают у народа і похищают, будет сильно вопіять против них, виновных в отнятії єя. Кровь сія будет на них, і отнимающих її, в обвиненіє іх. і что за причина такого отнятія і лишенія? Главная — гордыня, по которой хотят отділиться от народа, почитая єго как бы недостойным сего дара в полноті єго. Потому дают половину дара. Так-то они пекутся о вічном животі пасомых! Звачит, єсли стараются умножит стадо своє, то для того только, чтобы разширить власть свою, которую так любят они.
Но, лишая других крови Христової, сами, чрез это вредоносноє заблужденіє, лишаются, і справедливо должны лишаться єдиненія с Вселенскою Церковію Христовою, которая, от первых віков, с самого времени установленія Тайныя Вечери Господом, во всі віка причащила і причащаєт всіх чад своїх не тіла только, но и кровію Христовой, как это заповідав Сам Господь і нужно всім для живота вічного.
Папа, ілі римскій архієрей, учат паписты, єсть видимая глава Церкви Вселенскої, потому что папа єсть преємник і намістник Ап. Петра. Новоє заблужденіє. Церковь Христова одна — і нового і ветхого завітов, — одна, в сущности, віра, одно основаніє Церкви і Глава. Эта глава дожна быть одна у обох завітов. Но, не говоря о папі, который, єсли бы і был намістником, то намістник уже не то, что сам занимающій місто і не єсть преємник всего, — сам Ап. Петр не может быть главою Церкви. Может ли он возглавить всіх, всю Церковь в совокупности, с єя великими святыми — Ноєм, Авраамом, всіми Пророками, Апостолами, бесчисленными мучениками, великими Преподобными, всіми Святыми і самою честнійшею Херувим, Матерію Божією, Которая также принадлежит к составу Церкви, єсть первый член єя? Может ли Ап. Петр быть главою, возглавить одного Апостола і євангелиста Іоанна Богослова, возлюбленного ученика Христова, таїнника єго, чрез которого сам Петр просил узнать от Господа о лиці предателя; — Іоанна, усыновленного сына Матери Божієй? Знаєм, что Ап. Петр первый ісповідав I. Христа Сыном Божіїм, многих обратил ко Христу (но не боліє Ап. Павла); но Іоанн, поістині, можно сказать, боліє всіх возлюбил Господа і скоріє Петра увіровав воскресенію Христа, тече ко гробу єго скоріє Петра (Іоан. 20, 4), і тогда, как Петр отыде от гроба, в себі дивяся бывшему, Іоанн виді ризы Христовы і вірова (Іоан. 20, 8) воскресенію. Так, і одного Іоанна Петр не может быть главою, тим паче всіх Апостолов, тим паче всей Церкви. і он єсть не глава, а первый в ряду Апостолов, і это особенно по літам своїм, как старійшій іх.
Паписты взыскивают основаніє для этого главенства там, гді єго ніт, а видно противноє.
Ты єси Петр, сказав Господь, і на сем камени созижду Церковь мою, і врата адовы не одоліють єй (Матѳ. 16, 18, 19). Паписты говорят вот на Ап. Петрі созидаєтся Церковь. Это заключеніє іх поспішноє, і объясненіє слов Христовых не разсмотрительноє. єслибы сказано было: ты єси Петр, і на тебі созижду Церковь мою, — мысль іх была бы прямая і неоспоримая. В приведенныя слова Спасителя нужно вникнуть надлежащим образом. Петр значит — камень, і это імя дано єму за твердую віру і ісповіданіє ім Іїсуса Христа Сыном Божіїм. Эта-то віра, подобная вірі Петрової, а не Петр, служит основою і утвержденієм каждого вірующого во Христі Іїсусі. Вот как ізъясняет эти слова Спасителя глубокомысленный і особенно уважаємый папистами, древній учитель Церкви Августин: «Ты єси Петр, говорит Христос, і на семь камени, который ты ісповідав, і сем камени, который ты познав, ісповідуя: ты єси Христос, сын Бога живого, — созижду Церковь Мою. На Мні созижду тебя, не на тебі созижду Меня (то єсть: Моє тіло, Мою Церковь). ібо ті, которыє хотіли созидать человіков на основанії человіков, говорили: Азь убо єсть Павлов, аз же Кифинъ» (1 Кор. 1, 12. Авг., кн. 1, гл. 21). Так, не на Петрі, а на сем Камени — на Христі Іїсусі, чрез твердую вашу віру в Него, основана Церковь Христова. і на сем-то Камени краєугольном, честном, основанная, Церковь так кріпка, что і врата, ілі силы адовы не одоліют її. А Петр, по немощи человіческої, поколебался і пав не от врат ілі всіх сил ада, а от слов простої рабыни во дворі Каіафы. Можно ли же єму быть основанієм Церкви, против которої, в лиці мучеников, ісходил в борьбу весь ад, всі силы ада, в лиці мучителей нечестивых, і Церковь не рушилась, не пала, а боліє укріпилась, ібо основана на твердом і незыблемом Камени-Христі.
Петр, по слабости єстества, отрекся от Христа, пав, і было — отпав от Него. Господь, вскорі послі воскресенія Своєго, подвергаєт покаявшагося Петра троєкратному іспытанію єго любви к Нему і тім возстановляет єго і заглаждаєт троєкратноє отреченіє єго. Вопрошаєт єго о любви, которая николиже отпадаєтъ. Послі каждого отвіта велит єму пасти овцы і агнцы свої, ілі стадо. своє, і тім паки поставляет єго в чин пастырскій і апостольскій, із которого он было выпав чрез отреченіє; а єще прежде, предсказательно, говорил єму: і ты нікогда обращся утверди Братію твою (Лук. 22, 32), загладь паденіє своє утвержденієм других в стоянії. Паписты думают видіть здісь главенство Петра, поставленіє єго главою Церкви!
Рцыте учеником єго і Петрови (Мар. 16, 5), говорить Ангел Господень женам, по воскресенії Господа, сидя у гроба єго, как бы так говоря: возвістите ученикам єго, не ісключая і Петра, недавно отрекшагося от Господа, но, по молитві єго о нем, покаявшегося і, по милости єго, ім прощенного. Папистам і здісь, в этом отдільном упоминанії о Петрі, мечтаєтся видіть главенство Петра, потому что ім хочется гді либо увидіть єго.
Однажды между Апостолами во время земної жизни Спасителя, возник вопрос: кто єсть боліє, кто із них больше (Мар. 9, 25)? Явно — этого вопроса не было бы, єсли-бы Петр был поставлен главою над ними. Что же Господь? Он, при этом случаї, не только не указав і не поставил Петра главою іх ілі большим, а всіх іх уравнял между собою, сказав: єси же вы братія єсте (Мат. 23), і внушил держаться смиренія, быть слугами друг другу. Подобный же вопрос ілі разбор возник между Апостолами на тайної вечери, — Господь Спаситель, і при конці поприщя земної жизни Своєй, опять отвічав он подобно, как і прежде, — не поставил никого із них главою над прочими. Господь удостоював нікоторых із учеников Своїх ілі Апостолов, близости своєй; но не одного Петра, а вмісті Іоанна і Іакова. Іх ізбрав Он быть свидітелями Своєго славного преображенія на Ѳаворі (Мат 17, 1) і тяжкого страданія в саду Геѳсиманском (Мат. 26, 37). Іоанн удостоєн был єще большей благости к Господу, нежели Петр. Апостол же Іаков отлично уважаєм был, яко брат Господень і предстоятель Церкви Сіонскої, матери всіх Церквей. Почему Ап. Павел не одному Петру, но трем Апостолам отдаєт старійшинство пред прочими: Іаков і Кифа, Петр і Іоанн мнимії столпы быти (Гав. 2, 9). Іаков упомянут даже первым. Но при всем том, Ап. Павел равняет себя сим столпам Церкви: от мнящихся же быти что, якоже некогда быша, ничтоже ми разнствуєт (Гав. 2, 6). Он паче всіх потрудился в проповіданії євангелія; сколько терпіл он за проповідь — во всю жизнь! Петру поручены, так сказать, были особенно Іудеи, — он Апостол обрізанія; а Павлу — язычники (Гав. 2, 7). Но число Іудеєв пред числом язычников — то же, что малый ручей пред рікою великою. Почему Святый Іоанн Златоуст, ізъясняя посланія Ап. Павла, сам Златоуст как бы не находит довольно слов, чтобы достойно восхвалить єго мудрую ревность к пропо- віди євангелія, єго подвиги і труды, єго болізни і страданія.
По вознесенії Господа, Ап. Павел, імівшій Духа Св., по внушенію єго, обличил Петра (Гав. 2, 11), не в неправоті ученія, а в некоторых поступках, несогласных со цілью новозавітного домостроїтельства Божія. єслибы Ап. Петр был глава, а не равный Ап. Павлу, могло ли быть это от Павла, Духом Божіїм водимого? Это было бы неприлично і не в порядкі, і он обличил єго, как равного. і дійствительно, Апостолы Христовы, в сущности діла, всі равны, і нікоторыє отличаются только преимуществом чести і первенства пред другими, а ничуть не власти і главенства над ними.
Тім паче преємник Петра, єслибы даже он был намістником і полным преємником єго (но Апостольство, достоїнство апостольскоє вполні не передаєтся никакому одному лицу), не может быть главою Церкви. єму на соборах давалось, в ряду других, только первоє місто, ради царственного древняго града. Ніт, для того, чтобы быть главою Вселенскої Церкви, нужно быть существом высочайшого достоїнства, высочайшей святости, вічным і всемогущим Богом, і таковая глава єсть Христос Спаситель, Который с нами до скончанія віка, по єго обітованію, Который ходить среди седми світильников златых, ілі Церкви, а сем звізд, ілі всіх пастырей, держит в десниці Своєй (Апок. 1, 18), і Который видим для очей віры, которая єсть обличеніє невидимых. Напрасно паписты усиливаются, сверх міры, возвеличить Ап. Петра. Сверх міры, безмірно даже возвеличивая єго, они не ублажают Апостола, а оскорбляют, ставя єго выше всіх святых, в совокупности, вмісті і выше Матери Божієй, і приписывая єму Божескую честь: ібо таково значеніє главы Вселенскої Церкви всіх времен. єсли обыкновенный добрый человік оскорбляется, когда приписывают і воздают єму честь, превышающую єго достоїнство: не тім ли паче оскорбятся і оскорбляется такою святотатственною честію, принадлежащею єдиному Господу Спасителю, Апостол єго, ученик кроткого і смиренного сердцем Господа? Ап. Павел, когда неразумныє люди, восхищенныє проповідью єго, начали было воздавать єму божескую честь,— раздрав одежды свої, в скорби і негодованії на это святотатство. А всі Апостолы ісполнены єдиным духом смиренія Христова. Впрочем, паписты і папы наипаче усиливаются безмірно возвеличить Ап. Петра, не для него собственно, а для себя, — чтобы гді нибудь подыскать хотя кажущеєся основаніє для своїх затій человіколюбивых. Ніт! ніт істины в этом новом ученії папистов о главенстві папы. І эта мысль поставить себя одного выше всіх соборов вселенских, із которых на первом — Еффеском — было 318, а на четвертом — Халкидонском — было 630 ієрархов, в числі коїх были великіє Святыє і чудотворцы, как напримір, Св. Николай Мирликійскій і Спиридон Тримифунтскій, — не пришла бы в голову пап, єсли бы не внушил її как бы наследственный ім дух гордости і преобладанія древняго, языческого Рима. Но этот дух ність віяніє Духа Божія. — Паписты приємущественно усвояют себі Ап Петра, і себя єму, — без основанія, несправедливо. єсли усвоять, то ім нужно бы усвоять себі Ап. Павла, а не Петра. Павел гораздо ближе к Римскої церкви, нежели Петр. Ап. Павел боліє участвовав в насажденії здісь христіанства. Жил в Римі, в нікотороє время, цілыє два года, неисходно. І, по отбытії, писав туда обширноє посланіє — посланіє к Римлянам. Он, по самому жребію апостольства, єсть Апостол языков, т. є. христіян із язычников, куда причисляются і Римляне. А Апостол Петр єсть Ап обрізанія, т. є. Ап. христіан по преимуществу із Іудеєв, — среди коїх он боліє і обращался. В Рим он прибыл, пред кончиною своєю, — дабы принять здісь мученическую смерть. Здісь і принял її. Но, чрез это, єсли-бы даже он был і главою Церкви (каковою он, как человік, не был, і быть не мог), — ужели это главенство могло сообщиться римскої Церкви? Таганрог сділался ли столицею, что туда прибыл і там скончался Александр Благословенный? Подобно этому і здісь. — Если-бы какої Церкви можно было усвоїть себі Ап. Петра, і от него проїзводить главенство себі: так это — Церкви Антіохійскої, которая основана Ап. Петром, і в котрої (хотя не неисходно, а совершая отсюда не однократно большія і немаловременныя путешествія) он пребывав около 25 літ. Но Антіохійская Церковь, держася строго ученія Христа Спасителя і смиренія єго, не приходил і к мысли о подобных честолюбивых притязаніях. — Так, ни історія євангельская, ни історія жизни ілі діяній Апостолов не только не подтверждают главенства папы, но і ясно опровергают оноє.
То же показывают постановленія Вселенских Соборов і ученія отцов Церкви.
Никто із єпископов, — ни митрополит, ни патріарх не должен простирать свою власть на іную єпархію, ілі на іную область, говорит 14 правило Апостольскоє.
Первого Вселенского Собора. 6-е правило гласит так: "Да держатся древніє обычаи, сущії в єгипти, Ливії і Пентаполі, дабы над всіми сими областями власть іміл Александрійскій єпископ: ібо і Римскому єпископу сіє обычно. Подобно і в Антіохії, і в прочих областях, свої старійшинства да сохраняются Церквам.»
Второго Вселенского Собора правило 3-е: «Константинопольскій єпископ да імієт преимущество чести по Римском єпископі, потому что град оный єсть новый Рим. — Шестого Вселенского Собора правило 36-е опреділяет: «Да імієт престол Константинопольскій равныя преимущества с престолом древняго Рима, і якоже сей, да возвеличиваєтся в ділах церковных, будучи вторым по нем. Послі того да числится престол великого града Александрії, потом престол Антіохійскй, а за сим престол града Ієрусалима.»
Вообще, Вселенскіє Соборы не только не признавали над собою никакої власти папы, но напротив єще, в случаі заблужденія папы, осуждали і отлучали єго так же, как і всякого другого члена Церкви. Так, на пятом Вселенском Соборі осужден был папа Вигилій, за єресь, от которої он потом отказался. А на шестом Вселенском Соборі папа Онорій предан был анаѳемі, как монофелит. Какоє же тут главенство! какая неподсудимость пап никому, которыя они приписывают себі і которыя дают ім паписты?!
Отсюда, із приведенных свидітельств ясно видно, что Римскому патріарху, ілі, как у Римлян называєтся он, папі дано на соборах первенство чести, а отнюдь не главенство ілі власть вселенская. і это первенство ілі первоє місто между патріархами дано не самим Іїсусом Христом, даже не Апостолами, а уже гораздо поздніє—отцами Церкви, на Вселенских соборах; і дано—для порядка і чина, особенно в засіданіях на соборах. В этом отношенії, по словам соборных постановленій, даже нисколько не ниже Римского патріарха, і совершенно равен єму патріарх Константинопольскій. Но как двум первым нельзя быть, то первоє місто зачислено за патріархом Римским (или папою), а второє— за патріархом Константинопольским. і почему зачислено первенство за патріархом Римским? Потому, что Рим — древній царственный город, древняя столица Римского славного тогда государства, а не на духовных собственно основаніях дано это первенство, не ради Ап. Петра. Собственно в духовном отношенії, єще с первых віков, дано преимущество чести патріарху Ієрусалимскому, ради особенної важности цієї Церкви. і дано — достойно і праведно! Здісь сам Господь пролил свою кровь, умер, погребен был, і совершил спасеніє міра; здісь сошел Дух Святый ва Апостолов; здісь обитала Матерь Божія до самого успенія своєго; здісь і опочила і погребена в Геѳсиманії; здісь проповідывали всі Апостолы. Потому — от Сіона закон— євангельскій і спасеніє наше. Потому Церковь Ієрусалимская єсть матерь церквей — мати Сіон. А Римскої церкви і Римскому патріарху дано первенство, ради внішних обстоятельств, потому что Рим был в то время, хотя древнею, но єще столицею і славным градом славного в то время государства. Так, вселенскоє главенство папы єсть, в основанії своєм, мечта, заблужденіє.
Лучшим отвітом на притязанія і гордость пап служат слідующія слова папы Григорія Великого, одного із святых пап, управлявшого древле Римскою церковью, во время єя правовірія і єдиненія с церковію Вселенскою. Вот что он, по братскої любви, писал к Іоанну патріарху Константинопольскому, когда тот принял титул єпископа Вселенского: «Я прошу тебя размыслить о том, что, чрез это безразсудноє тщеславіє, нарушен мир Церкви, і что ты дерзко посягаєшь на благодать, которая ізлита на всіх.» На это—один титул чести, не іскомый, а другими усвояемый, — титул без власти вселенскої і главенства, і без притязанія на них, а титул чести, подобно как три святителя названы Вселенскими учителями.
Но совсім другоє діло — вселенскоє єпископство, котороє усвояют себі папы: они усвояют себі не титул только чести, а главенство, власть вселенскую. Это — поїстині, честолюбивоє і чрезмірноє притязаніє пап, не імівших духа папы Св. Григорія, котороє они питали в душі, і, большею частію, таили. Но вот случай, по которому это честолюбивоє притазаніє і это предприятіє пап — присвоїть себі главенство і вселенскую власть, вполні открылись, пришли в ісполненіє і утвердились. Фока, достигшій Константинопольского імператорского престола убійством імператора Маврикія, хотіл также умертвить вдову і трех єго дочерей. По древнему обычаю, оні іскали безопасности в церкви. імператор хотіл взять іх оттолі, но Константинопольскій Патріарх Киріак сему воспротивился. Папа Римскій, Вонифатій третій, воспользовавшись этим случаєм, заискав себі благоволеніє Фоки. Фока, із ненависти і в отмщеніє Киріаку, і в знак благоволеніа к Вонифатію, опреділил, чтобы престол Римскій был главою всіх церквей — вселенскою главою (Биній, в заміч. к жизни Бониф. III). С сих пор, честолюбивоє, іскомоє папами главенство Вселенскої Церкви твердо уже возсіло на престолі Римском. Очень не похвальноє, мрачноє начало главенства папского!
Чрез это ученіє о главенстві папы, у папистов іскажено і ученіє о Церкви, — подобно ученію о Пресвятої Троїці, іскажен, можно сказать, образ Церкви. єслибы на прекрасном і величественном храмі поставить совершенно не соотвітствующую єму, малую, с древесноє яблоко, главу, і, притом, із желіза, вмісто соразмірної храму і златовидної, — было бы безобразно, неліпо: подобно этому, безобразится, в ученії папистов, Церковь Христова, которую, в теченії ніскольких тысяч літ, со времени паденія прародителей, дивно созидала Божія премудрость і вся Пресвятая Троїца, на чудном, великом і честнійшем Камени ілі основанії — Іїсусі Христі, — безобразится, когда, в ученії папистов, ставится главою єя папа. Хотя бы он был і высокої святости жизни, но все он — человік, і не может быть главою всей Церкви, куда причисляется сама Матерь Божія. Ніт! —Церковь Христова, ни в каком смыслі, не єсть тіло Римского єпископа: посему, і взаимно, Римскій єпископ, ни в каком смыслі, не єсть глава Церкви. Самыє Апостолы і пророки суть служители Церкви: никто, кромі Іїсуса Христа, не нарицаєтся в Св. Писанії главою єя. Он сам один єсть Глава Церкви, невидимо пребывающій в ней, во вся дни, до скончанія віка, по єго собственному обітованію.
Так, не только вселенскоє главенство папы єсть, в основанії своєм, мечта і заблужденіє; а і для самого первенства, — то основаніє, на котором оно тогда утверждено, ради которого это первенство дано, можно сказать, сгнило і разрушилось: что теперь Рим, ради политическої важности которого дано первенство папі? То ли, что был он во времена первых Соборов Вселенских?! Вовсе не то. Теперь, єслибы папа, оставив забдужденія свої, і вошел в ряд ієрархії вселенскої, собственно церковної, — теперь і первенство даже было бы для него снисхожденієм і милостію Церкви, і это — только ради древняго отеческого постановленія. Но как основаніє, на котором утверждено тогда это первенство, разрушилось, т. є. политическая важность Рима: то сюда могут быть прилагаємы, по духу своєму, слова Апостола, что, при переміні порядка вещей ілі обстоятельств, по нужді, т. є. по требованію новых обстоятельств, і преміненіє закона ілі постановленій бываєт, а потому оно і здісь быть может, по вселенскому же соборному разсмотрінію. ібо Церковь, как тіло Христово, не перестаєт быть полною, т. є. цілою, вселенскою, хотя бы обширныя страны отпадали от нея, чрез свої заблужденія, і імієт соборно-вселенскую власть во всі віки, до пришествія Христова.
Паписты усвояют папі непогрішимость, учат, что он не погрішаєт в ділах Віры. На каком основанії? Мы вірим і утверждаєм, что непогрішима Вселенская Церковь Христова, ібо по слову Божію, она єсть столп і утвержденіє істины (I Тим. 3, 15). Преимущественно непогрішим сонм пастырей Православної Церкви Вселенскої. Господь сказав ученикам Своїм: да будет с вами в вік Дух істины (Іоан. 17, 16 17), сказано: в вік, слід. будет і с преємниками іх во всі времена і віки Церкви, особенно когда сонм пастырей собираєтся о Господі для разсужденія о ділах Церкви. Так, мы основательно, утверждаясь на словах Писанія, вірим, что Вселенскіє Соборы непогрішимы. Но на каком основанії паписты приписывают непогрішимость своєму папі? На том, что папа єсть преємник Ап. Петра? Ап. Петр точно іміл непогрішимость апостольскую, как і всі другіє Апостолы; но эта апостольская непогрішимость, как от других Апостолов к преємникам іх, как частным лицам, так і от Ап. ІІєтра к преємнику єго не переходит, равно как і полная власть апостольская. Полная власть апостольская і непогрішимость перешла ко всему сонму пастырей Вселенскої Церкви, ілі Вселенским Соборам. Какоє же істинноє основаніє непогрішимости пап? Никакого. А єст основанія убідиться в противном; єсть ясныя свидітельства погрішимости іх, і первоє — самоє мнініє іх о своєй непогрішимости і явныя заблужденія іх в ученії о важнійших предметах Віры — об ісхожденії Духа Святого, преподаянії таинства євхаристії і многія другія. На пятом Всел. Соборі, как выше упомянуто нами, осужден был папа Вигилій, за єресь, от которої он потом отказался. А на шестом Всел. Соборі папа Онорій предан был анаѳемі, как монофелист. Вот папская непогрішимость! Притом, непогрішимость апостольская, єсли бы кому либо, кромі Апостолов, усвоїть її можно было, предполагаєт в этом лиці і жизнь, хотя в нікоторої мірі, подобную апостольскої, в нравственном отношенії. Но какова жизнь пап? О да не возглаголют уста моя діл іх! історія записала іх для всіх времен; они ізвістны всім. Так, усвоєніє себі непогрішимости єсть заблужденіє пап, внушенноє тім же духом гордыни, по которому они начали выдавать себя і главами Вселенскої Церкви.
По ученію папистов, папа не только глава Церкви Вселенскої, но і государь своєй земли, совміщаєт і церковную і гражданскую царскую власть. Новоє заблужденіє і явноє противленіє словам і приміру Господа Спасителя. Спаситель сказав: царство Моє ність от мира сего (Ев. Іоан. 18, 36); а папа говорит: ніт, і от міра, я буду і государем своєй земли. Спаситель, когда, по насыщенії ім народа чудесным образом, восторженный сим народ хотіл восхитить єго і поставить царем, уклонился от сего; а папа — архієрей в Церкви Христової, долженствующій все ділать по духу і образу Христа, стремится к сему царству, восхищаєт єго. Что Господь соєдинил, напримір причащеніє от тіла і крови єго — пійте вси, — то папы разділяют: народу не дают причастія крови Христової, а что Он разділил — власть церковную і власть мірскую — то они соєдиняют. і прилично ли, умістно ли—приносить безкровную жертву, і — владіть мечем, проливающим кровь! і кто із пастырей первых віков, кто із пап древних, бывших в союзі с Церковію, святых, был царем, вел войны, владіл мечем? Самим Апостолам Господь не дав никакої світскої власти, а послав іх на проповідь в мір, яко овец посреди волков. Это восхищеніє папами непринадлежащей ім власти, это владініє пап неприличным ім мечем, явно — не по духу і образу Христову, а по духу древняго до христіанского Рима, любившого мечь, мечем основанного і мечем распространенного.
В 71-и Ап. правилі сазано; "Рекли мы, яко не подобаєт єпископу ілі пресвитеру вдаваться в народныя (т. є. мірскія) управленія; но неупустительно быти при делах церковных. Ілі убо да будет убіжден сего не творити, ілі да будет ізвержен"—Вот что говорит Римскій же папа древней іх Церкви пятого віка, святый Геласій: "Бог, зная слабость человеческую і желая путем смиренія вести нас ко спасенію, отдалил отправленіє одної власти от другої. Это для того, чтобы христіанскіє імператоры іміли нужду в первосвященниках, по отношенію к тому, что касаєтся жизни вічної, і чтобы первосвященники подчинялись распоряженіям імператоров в ділах мірскихъ* (Пап. Гел. разсужд. об анаѳемі).
Так, Римская церковь ілі Римско-католики паписты ізмінили древнеє істинноє ученіє Віры, і чрез многія заблужденія свої, отпали от Вселенскої Церкви. Они отпали от своєй Церкви Римскої первых віков. Там не было ни главенства папы, ни непогрішимости і світскої власти єго, ни под. і єслибы встали іх же папы первых віков іх правовірія, Св. Григорій Двоєслов, Геласій, Лев ІІІ-ій і другіє, — они обличили бы іх заблужденіа і ізміну іх древнему ученію. Они подтвердили бы наше ученіє. А отділившись от своєй древней Церкви, Римская Церковь отділилась, чрез это, вмісті, і от всей Церкви Вселенскої, с которою древняя Римская вполні была согласна. Так пусть они, т. є., паписты обратятся к своєй Церкви первых віков, пусть придут в полноє согласіє с нею: тогда они непремінно, чрез это самоє, сойдутся і с нами; потому что древняя Римская Церковь і наша Восточная вполні согласны между собою. Вірныє свидітели сему іх древніє святыє папы: Григорій Двоєслов, Лев і Геласій.
Посмотрим даліє, — как распространяется, собираєтся стадо, паства папы? Опять не столько по духу Христову, сколько по духу древняго Рима. Распространяется ревностно; но эта ревность, дозволяющая себі все, всі міры без разбора, дышущая прещенієм і злохуленієм на всіх, кто не этого стада, — есть ли ревность по Бозі? Такая ревность приводит к мысли что паписты, собирая прозелитов, усиливаются привлечь іх нестолько ко Христу, сколько к папі своєму, потому і дышет она духом страстей человіческих. істинная ревность, в духі Христовом, подобно как і істинная мудрость, тиха і мирна, хотя в то же время безбоязненна, стойка і терпілива. Такова была ревность Апостолов Христовых. Они не проливали крови других, а пролили свою. — Апостолы папы, ієзуиты, ревностныє слуги єго, наоборот, свою кровь і плоть тщательно соблюдают, а кровь тіх, коїх обращают, готовы проливать нещадно. По наущенію сих злохитрецов, сколько недавно пролито крови Христіан православных братій наших! іменующієся Христіанами гонят, за Віру, Христіан, і с большею злостію і жестокостію, нежели чтители лжепророка; — повторяют лютости гоненій, которым Христіане первых віков подвергались от язычников, ненавидівших самоє даже імя Христіанина. Ніт! єсли-бы собственно ко Христу приводили они, іміли в виду собственно єго славу і спасеніє ближних, не было бы Варфоломеєвскої ночи, Сицилійскої вечерни, інквизиції і разных козней. істинная ревность, как істина, любит світ і не употребляет темных хитростей, не іщет путей лукавых. і удивительноє, странноє діло! Особенно усиливаются обращать к себі не язычников, а нас Христіан. Невіроятно, чтобы вас, хотя по іх понятію, схизматиков, они почитали хуже і злополучніє язычников. Явно, что руководят іми не істина і прямої взгляд на діло, а тайныє виды і — соперничество, зависть, вражда, по отношенії к нам Православным і под.
Посмотрим на богослуженіє папскоє, — какої єго дух і характер? Не пререкая істині, можно сказать, что оно дышит тім же духом, о котором сказано выше. Оно направлено не столько к славі Божієй, сколько к возвышенію папы, который у них, можно сказать, застіняет самого Христа —Господа. Оно служит не столько питанію духа, сколько удовлетворенію внішняго нашего человіка, удовольствію внішних наших чувств. Непріятно і тяжело для духа видіть і даже слышать то нравственно-религіозноє безобразіє, какоє бываєт при богослуженії папском: так наприм. 12 силачей несут папу на служеніє, под балдахином, на подобіє нікоєго із божеств древняго міра, о коїх говорит пророк: нозі імут і не пойдут. І это — выдающій себя за намістника Христа, Который, пішешествуя по разным странам, утруждался от пути, по єстеству человіческому! — Тяжело і скорбно — возмутительно видіть і слышать істинно вірующему Христіанину это низверженіє креста Христова к ногам папским в ізображенії єго на обуви папы, для того, конечно, чтобы удобніє повергнуть народ ціловать ноги єпископа Рима. єще боліє тяжко і поразительно для чувства істинного христіанина не только видіть, а даже слышать, как совершаєтся у папистов причащеніє папы св. таин Христовых. Здісь подвергаєтся униженію уже не знаменіє страданій Христа Спасителя і пролитія крови єго, т. є., святый крест; а самоє тіло і кровь Христовы. Вмісто того, чтобы папі самому, с подобающим благоговінієм, приступать к св. тайнам, чего требуєт величіє Святыни, — к нему самому, с благоговінієм к особі єго, подносят св. тайны, і подносящій раболіпно колінопреклоняєтся, с тілом і кровію Христовыми, пред папою, который, в это время, сидит на сідалиці своєм, і — сидя, причащаєтся св. таин. і — как причащаєтся? Пьєт із святої чаши металлическою трубочкою, по предварительної пробі із чаши одним із сослужащих, — і — это ділаєтся, із малодушного страха папы, із опасенія смерти, от злоумышленія, чрез отраву! І — такоє чувство в эти святійшія минуты! І — эта проба над святою чашею, это смущеніє і опасеніє смерти в то время, когда пієтся із істочника жизни і безсмертія, который требуєт совсім іного страха, — к которому нужно приступать со страхом Божіїм і вірою!
А что ділаєтся у них (папистов), при посвященії папы, — этого і выразить вполні невозможно. ІІапу сажают, в это время, на святої престол Божій, который, с благоговійным трепетом, окружают Херувимы, ради совершенія на нем таинства тіла і крови Христовой; і, возсідая на святом престолі, папа принимаєт раболіпныя поклоненія і поверженія долу от подчиненных чинов ієрархії своєй. Самый престол святый, для этого случая, особенным украшаєтся убранством, как не украшаєтся он при совершенії таинства тіла і крови Христової, — т. є., папі воздаєтся большая честь, нежели самому Христу Спасителю і Господу, в святых дарах єго. — Не хотим прилагать к папі, но, при этом, невольно, сами собою приходят на память слова Апостола: превозносяйся паче всякого глаголемого бога ілі чтилища, якоже єму сісти в Церкви Божієй, аки Богу (2 Соі. 2, 4). — Такія різкії у них духовныя безобразія і вопіющія безчинія!
Столько нравственного безобразія і заблужденій в папизмі — заблужденій важных і вредоносных! Нельзя оставит без вниманія і других пунктов єго ученія, ілі лжеученія: об індульгенціях, о частилищі, об опрісноках в євхаристії, і проч. і проч. Паписты іміют у себя так назывемыя індульгенції. Папа усвояєт себі власть — письменно, даже заочно, за ізвістную плату денег, давать раврішеніє ілі отпущеніє гріхов вперед на большеє ілі меньшеє, по мірі платы, число літ, — конечно без ісповіди і покаянія того, кому даєтся это письменноє разрішеніє, так как разрішаются гріхи будущіє, іміющіє быть, єще неизвістныє.
Что это такоє? Это новоє заблужденіє ілі лож! Новоє притізаніє! Новоє злоупотребленіє! На чем основывают паписты эти індульгенції, ілі такія разрішенія? — На том, во первых, что єсть, говорят они, сверхдолжныя діла у великих святых, что із этих сверхдолжных діл составилось хранилище їх, із которого папа может брать ізвістноє іх количество і этим восполнить недостатки і покрывать гріхи тих, кому даєтся індульгенція. Кто же сказав ім, что єсть такая сокровищница? Гді основаніє? Ніт і быть не может. Собственно і діл сверхдолжных ніт і быть не может. Они были бы, єсли бы кто, возлюбив Господа, по заповіди, всім существом, во всю жизнь, мог сділать єще большеє, сверх сего, — но сего, явно, быть не может. Положим, что по благости і снисхожденію Божію, єсть как бы сверхдолжныя діла, — і іныє святыє совершили, діл благих боліє других святых; но за то они получили і большеє воздаяніє, світлійшіє вінцы. і кто же сказав, что эти діла, єслибы они были, могут отділяться, могут слагаться в один состав, как бы сокровищницу, і быть в распоряженії папы? Вымысл, явный вымысл! І эта сокровищница єсть не іноє что, как мечта, воздушный замок, построєнный воображенієм. Страшный вымысл! Во вторых, говорят паписты, Апостолу Петру (все хотят уравнять папу с Апостолом) даны ключи Царствія Небесного, а папа, говорят, преємник єго. Єсли бы даже предволожить, что папа єсть преємник Ап. Петра, — і тогда не было бы основанія індульгенціям. Ключи Царствія — значит власть вязать і рішить, а эта власть дана і всім Апостолам, а от Апостолов перешла, по рукоположенію, ко всім даже священникам законным, так как эта власть относится к таинству покаянія, котороє может совершать каждый законный священник. Но эта власть — вязать і рішить не безусловная і должна быть употребляема с благоразумієм, согласно с волею Божією і существом самого діла. Разрішать от гріхов можно только ісповідующих гріхи свої, уже содіянныє, і іскренно кающихся. Сам Господь Спаситель, умершій за гріхи наши, разрішав от гріхов таким, а не іным образом. Он прощаєт приведенную к Нему грішницу; но прощаєт, как Сердцевідец, видя єя сокрушеніє сердечноє і говоря: отсель к тому не согрешай (Іоан. 8, 11). — Так індульгенції пап, отпущеніє гріхов будущих, без ісповіди і покаянія в них, єсть явноє і великоє злоупотребленіє Богодарованною властію вязать і рішить. Это святопродажа і святокупство, против ясных слов Господа: туне пріясте, туне дадите. Это симонія,—повтореніє гріха Симона волхва, желавшого купить у Апостолов благодать Духа Святого, но іми за это осужденого, — а здісь — и купля і продажа. Это— уничиженіє таинства покаянія і нікоторая хула на благодать Духа Святого, попраніє єя. — індульгенції эти — самоє пагубноє із заблужденій папизма. Они не уничтожают гріха, а умножают єго, не только не дают отпущенія гріхов получающему эту індульгенцію, а єще налагають на него новый гріх — святокувства ілі Симонії, ділая такого участником гріха Симона волхва. індульгенції, — это широкая дверь ко гріху, так сказать, билеты на свободноє совершеніє діл гріховных. Індульгенції, — точно індульгенції, — то єсть поблажка гріху (индульгенція на латинском языкі значит — поблажка). Хритос гріху ли служитель (Гав. 2, 17), говорит Апостол? А в індульгенціях паписты хотят сділать єго гріху служителем. Іїсус Христос, на крестных страданіях і смерти своєй за гріхи наши, установил таинство покаянія ілі отпущенія гріхов, но — при нашем ісповіданії, раскаянії і наміренії впредь беречься от гріхов, чтобы таким образом істреблялся гріх. А папизм, чрез свої індульгенції, Христово святоє таинство покаяния делаєт орудієм, служашим к умноженію гріхов. — Таковы-то эти індульгенції, порожденныя властолюбієм і корыстолюбієм, і укоренившієся во тьмі невіжества средних віков.
Паписты содержат єще ученіє о так называємом частилищі: учат, что люди, которыє в сей жизни не очистили гріхов своїх, при переході в загробную жизнь, поступают в частилище, гді, как-бы в нікоторої лабораторії, ілі ковальні, обжигаются іх гріхя, послі чего они переходят в блаженыя обители. Новоє і странноє заблужденіє, основанноє на неправильно понятых словах Ап. Павла: коєгождо (каждаго) діло огнь іскусит (1 Кор. 2. 8). На этих словах паписты основывают ученіє о частилищі. Что этих слов нельзя разуміть о частилищі папистов, видно із того, что здісь говорится: каждого діло, слідовательво, по этому толкованію іх, каждый должен поступить в это огромноє частилище, хотя бы і святой; но это явно невірно; этого і сам паписты не признают. Притом, разві гріх єсть метав, ілі какоє либо вещество, котороє можно было бы обжигать і очищать огнем? Гріх єсть поступок, дійствіє і состояніє нашей души, — который может быть очищен Божією благодатією, при нашем покаянії. По ученію Православної Церкви, молитвы, особенно церковныя і во время Божественної литургії, умилостивляя Бога, помогают участи тіх, которыє скончались в вірі і покаянії; но ученія о чистилищі у ней не было, ніт і быть не может. Чтоже значат приведенныя Слова Апостола? У Апостола річь ідет, как ясно видно із связи самої річи, — об учителях Віры і іх ученії, і слова эти употреблены у него в переносном, несобственном значенії — діло означаєт ученіє, учительство, — огонь означаєт іскушенія, гоненія, скорби, среди которых і которыми іспытываєтся і обнаруживаєтся достоїнство ученія. Апостол как бы так говорит, говоря об учителях віры, особенно Своєго времени: Кто учит правильно, осмотрительно, предлагаєт чистоє ученіє, назидаєт, то єсть, налагаєт золото, сребро, а не сіно і хврастіє (1 Кор. гл. 3) — не твердоє, ложноє ученіє, плевелы; тот сам, і свойства ученія єго, і свойства ученика єго ясно обнаружатся, особенно, при гоненіях в скорбях. Ученіє, подобноє хврастію і сіну, по слову Апостола, і сам учитель не устоят во время іспытанія бідствіями і скорбями. Вот какої смысл дают вышеприведенныя слова, по самої іх связи і ходу річи. О частилищі папистов здісь вовсе не говорится. Пусть укажут они, хотя одно місто, хотя у одного із Отцев Церкви, ученіє об іх чистилищі. Не укажут; потому что это вымысл папистов, і вымысл позднійших віков, потом развитый і раскрашенный іх поэтами.—Притом, этот вымысл, которым вводится за гробом какоє–то среднеє, переходноє состояніє, не мало вреден для нравственної жизни.
В таинстві Євхаристії у папистов, употребляются опрісноки (прісныя, малыя лепёшки), вмісто квасного хліба. Это — нововведеніє уже позднійших віков, противноє постоянної практикі, от первых віков доселі, Церкви Православної і несообразноє с существом діла. — Опрісноки — это ветхозавітноє устройство, і относятся к ветхозавітної сіни прешедшей, по пришествії Благодати, і теперь содержатся і употребляются євреями, с которыми в этом сходятся паписты. Они (т. є. опрісноки) іміют совсім другоє значеніє і назначеніє ілі ціль. Они означают скорость і поспішность ісшествія євреєв із єгипта, — как хліб, легко і скоро приготовляемый; означают, вмісті, горесть іх жизни в єгипті і трудность странствованія по пустыні, почему і снідались вмісті с горькими травами. Установлены для того, чтобы євреі, вкушая іх, в ізвістноє только время, воспоминали горькую жизнь єгипетскую, ісшествіє із єгипта і своє странствованіє по пустыні. Но, для таинства Нового Завіта, для таинства євхаристії, Господь дійствующій всегда сообразно і благобразно, употребил квасный хліб, который, как взошедшій і іміющій большую кріпость і жизненность, мог быть взят, для таинства животворного тіла Христова, гораздо приличніє, нежели опріснок (лепешка бездушная). Такоє ізміненіє — в важнійшем із Таинств! Матерія ілі вещество хліба того і другого одно; но іх свойства, состояніє і вид ілі форма значательно разныя.
Подобне ізміненіє у папистов і в таинстві Крещенія. У них употребляется обливаніє, вмісто погруженія, существующого постоянно в Церкви с первых віков. В Церкви первых віков устроялась крещальня, в виді больших водоємов ілі бассейнов, — явно — для погруженія крещаємых. Сам Господь крестился в Іордані; сказано: взыде от воды (Мат. 1. 16), значить входил в воду і погружался, і Креститель возлагав руку на главу єго. Так крещаємся і мы. Кромі сего, мы, по слову Апостола, крещаємся в смерть Христову, спогребаємся єму крещенієм в смерть (Рим. 6, 4).
Через погруженіє, мы таинственно, по ветхому человіку, умираєм со Христом і спогребаємся єму; а возникая із купели, таинственно совостаєм со Христом. Чім же несомнінно увіриться можно, что у них єсть таинственноє спогребеніє Христу і совостаніє с Ним, при обливанії, котероє допускаєт Церковь только в крайнем случаі, но котороє употребляется у них без всякої нужды? Так, у них ніт собственно купели, ніт надлежащого употребленія єя, купели — этої духовної утробы, із которої ісходит новая тварь, — купели, которую прообразовало Чермноє море і овчая купель чудотворная.
Так у них повреждены главныя таинства Церкви — Крещеніє і євхаристія; повреждено также Покаяніє, чрез індульгенції, і таинство Священства в самої главі іх — в священноначальникі, который святотатственно присвояєт себі — не принадлежащеє єму главенство всей Церкви і непогрішимость, і от которого у них ісходит ієрархическоє посвященіє. А таинство Священства єсть, можно сказать, таинство таинств, как таинство орудноє, чрез котороє совершаются прочія таинства. Но мы знаєм, что в каком либо, даже вещественном, механическом устройстві ілі составі, напр. в часах, єсли повреждаєтся малая вещь ілі пружина, — весь состав терпит поврежденіє і приходит разстройство. Тім боліє это должно быть в духовном, Божественном устроєнії, іміющем тіснійшеє єдиненіє і союз в частях своїх, — каковы Богоустановленныя і Богоустроєнныя таинства Церкви. Таинства — это, можно сказать, протоки, духовныє каналы, Богом устроєнныє, чрез которыє течет нам различная Божественная благодать. —Но в папизмі эти каналы повреждены. — Так, єсли даже допустить, что у Папистов,—по внутреннем отпаденії іх от Церкви, чрез многія і важныя заблужденія, а чрез это, і во внішнем совершенном іх отділенії от нея, — і єсть істинноє священство, совершеніє коїм церковных таинств может быть дійствительным; то порча самых таинств наводит новоє сомнініє на эту дійствительность. Чім можно увіриться, что, при поврежденії таинств, не нарушаєтся і не восполняєтся сила таинств, я что чрез них подаются, і — подаются вполні, вся Божественныя силы, яже к живому і благочестію?
Есть в папизмі і другія поврежденія чиноположеній церковных і отступленій от правил істинної Віры. Так, они учат, вопреки Апостольским правилам (4 прев. св. Ап.), что нужно соблюдать пост в суботу, в соблюдают єго вмісті с євреями; гнушаются священников, живущих в законном бракі, і запрещают своїм ксендзам вступать в брак, вопреки-же ученію св. Соборов, ко вреду душевному самых ксендзов» і к соблазну народа, всім ізвістному; употребляют в храмах органы — это, можно сказать, неразумноє, безсмысленноє славословіє Бога оггь существ разумных; тогда как даже в Ветхом Завіті сказано: яко Бог разумов Господь,—пойте разумно, когда і там даже, гді меніє было духовности в Богослуженії, органы только присоєдинились к пінію ілі ликам, тім паче неприличны они Новому, всполненному Духа, Завіту. і какоє сравненіє органа с нашими благодатными піснями, полными разума і назиданія! — Запрещают народу читать Св. Писаніє, чтобы содержать єго в невіжестві,—чтобы он, при світі Слова Божія, не увиділ іх заблужденій і духовного безобразія. Но не раскрываєм всего этого подробно. і того, что показано выше і отчасти раскрыто, кажется, довольно, чтобы видіть, в каком состоянії находится папизм, относительно Віры, — видіть религіозноє безобразіє заблужденій папизма. Скажем словами древняго, блаженної памяти ревнителя вселенского православія (Конст. Патріарха Фотія): «И одна оная ужасная дерзость противу Святого Духа, пачеже противу всея Святыя Троїцы, хотя бы ничто другоє не было сділано, довлієт к тому, чтобы подвергнуться ім (т. є. папистам) многим осужденіям» (Окруж. Посл. Кон. Патр. Ф.). Поїстині так! Это — важнійшій предмет ученія Віры. Молитва во імя Пресвятої Троїці — Отца, и Сына, і Святого Духа — главнійшая із молитв освященія і благословенія; а самоє основаніє этої молитвы — ученіє о Пресвятої Троїці у них повреждено. — Притом, істины віры, как і істинны діятельности ілі заповіди закона тісно связаны между собою: потому поврежденіє даже одного із догматов, в нікоторої мірі, повреждаєт все ученіє Віры. Так, одна ложка дурного вещества, влитая в большої полный сосуд, портит цілый сосуд; малая часть яду, брошенная в блюдо, всю пищу ділаєт вредною і смертоносною. Потому-то Богомудрыє Отцы Церкви і водимыє Духом Святым Соборы Вселенскіє с такою заботою і тщательностію соблюдали і огранили правоту і чистоту Віры. — Так, вот каково, по суду правды, состояніє папизма, относительно Віры! — О запад, жалкій запад! много у тебя наук іскуств, много познаній і ізобретеній разных; много у тебя удобств і удовольствій жизни: но ніт у тебя главного і самого необходимого — правоты і чистоты Віры! А перед этим, все богатство твоє — тоже, что мишура і сор перед золотом, — то все относится к краткої временної жизни, а ученіє Віры касаєтся вічної участи. — О Папа! мнимо – непогрішимый Папа! Сам ідешь ты не по прямому, ложному пути, і ведешь по нем милліоны душ, іскупленных кровію Христовою!
Паписты защищают себя, правоту свою этим самым, что іх гораздо боліє, нежели нас Православных. Но эта многочисленность не єсть єще вірноє ручательство істины і правды. Мы знаєм, что, в Ветхом Завіті, в народі єврейском только два коліва остались вірными ученію Божію, а десять уклонились от істины. А в предпотопном мірі только одно семейство Ноя осталось вірным Богу, і в нем заключалась Церковь Божія. Так, множество содержащих неправду не ділаєт її, чрез это самоє, правдою і істиною.
Как, значит, жалка і несчастна участь тіх, кої, оставив православіє, переходят в стадо папы! Это — значит принять всі показанныя заблужденія папизма, подвести себя под соборноє определініє отлученія за принятіє прибавленія к символу слов: і от Сына — значит лишиться причастія крови Христової, звачит погубить всі добрыя свої діла, єсли какія єсть ілі будут. Ап. і євангелист Іоанн, остерегая чад ізбранної і благочестивої госпожи, к которої пишет посланіє своє, от лжеученій, говорит; да не погубите, яже діласте добрая (2 Іоан. 1, 8). із этих слов явно, что как скоро человік отпадаєт от правовірія, погубляет благія діла свої і бывшія, і какія будут в неправовірії, і не воспріїмет совершенної мзды, по слову Апостола (с. 8). ібо правая віра єсть первоє условіє спасенія. Паписты, призывая і привлекая нас в стадо своє, являются печальниками о нашей участи, уча, что вні папизма ніт спасенія, і всі погибают. Но да не плачут о нас, а подумают внимательно о себі і чадах своїх, поразсудят іскренно і безпрестрастно, аще сами в віры правої суть.
Не будем проїзносит о вічної участи іх рішительного суда, хотя он ;уже довольно ясен із приведенных слов Апостола; предоставим сей суд суду Божію: для нас довольно, что мы стоїм в правой і несомнінно-спасительной вірі.
Куда же, к тому і за чим нам ідти, когда мы стоїм у істочника істинны, імієм вірныє глаголы живота вічного?
Так, собратья возлюбленныє, стойте в вірі, мужайтеся, утверждайтеся (1 Кор. 16, 13). єсли желающіє привлекать вас к себі, будут по духу віры своєй, устрашать вас разными угрозами, не ужасайтеся і не убойтеся. Точно, іх боліє вас всіх, а вы, в сравненії с ними, яко овцы малочисленныя: но не бойся малоє стадо! Мы імієм Всемогущого Пастыря — нашу єдинственную, божественную Главу Церкви, і никто же, возьмет нас от руки єго (Іоан. 11, 29). і, єсли єму угодно, лучше пострадать, нежели отступать от істины єго і повергнуться в оныя заблужденія; лучше, стократно лучше, пролить свою кровь, при помощи небесної, нежели лишиться крови Христової.
Но будем надіяться на милость Господа, что, по молитві угодника єго Преподобного Кирилла, Он устроїт все во благо наше, і братья наши по крови опять соділаются братьями нашими по вірі. Будем молиться, чтобы Господь просвітил очи ума і желающим отторгнуть нас от православія, а паче да даруєт ім просвіщенна очеса сердца (Еф. 1, 8) которыми удобніє усматриваєтся істина святая. Будем, уповая на благость Божію, надіяться, что, как первозванный Господом Ап. Андрей привел ко Христу брата своєго Петра, так і Церковь, первозванным Апостолом освованная, приведет отчуждившуюся от нея, особенно чрез неправильную віру в Ап. Петра, сестру свою, — к правовірію Христову.
Они желают соєдиненія с нами; а мы і молимся о соєдиненії всіх. Но да відают они, что для сего нужно ім оставить свої заблужденія. Правовірная Церковь наша, по снисхожденію своєму, может быть, уступит ім нікоторыє обряды іх; но своєго правовірія, істин віры не уступит, ібо здісь все важно, свято непреложно, неизміно, ни одна іота, ни черта єдина. Уступить это значило бы отступить от істины. Но Церковь сділать этого не захочет, как хранительница і утвержденіє істины, і не может. ібо ученіє єя єсть ученіє не єя собственно, а ученіє св. Соборов, ученіє Апостольскоє, ученіє Самого Христа, Который Сам о Себі сказав: учтіє Моє ність Моє, но пославшого Мя Отца (Іоан. 7, 16.) Вот — гді начало нашего ученія: можно ли же проїзвольно распоряжаться ім?
Если же мнимыє ревнители о благі нашем услышат эти мої слова, і услывавши оскорбятся і скажут, как сказали нікогда учители єврейскіє сліпцу євангельскому: Во грісіх ты родился єси і ты ли ны учиши (Іоан. 9, 34)? Кто ты? Мы Моїсеовы ученицы єсмы (Іоан. 9); так і они: мы слушаємся папы: то отвіт мої ім они найдут в этом же чтенії євангельском — в словах Господа і сліпца.
Но да простят они это іскреннеє слово. правды, із сердечного желанія блага братьям моїм, по вірі, і ім всім, высказанноє!
Города Одессы гражданин
ГРИГОРІЙ ШИРЯЄВ.
1864 года, марта 12 дня
